Нащо менi чорнi брови,
Нащо карi очi
Нащо лI та молодii,
Весел дIвочI?
ЛIта моI молодin
Марно пропадають,
ОчI плачуть, чорнI брови
Од вIтру линяють.
Серце в’яне, нудить свI том,
Як пташка без волI.
Нащо ж менI краса моя,
Коли нема долI?
Тяжко менI сиротою
На сI м свIтI жити;
СвоI люде — як чужI
НI з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очI;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День i нI ч воркуэ;
НI хто його не питаэ,
Не знаэ, не чуэ,
ЧужI люди не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай лIта тратить.
Плач же, серце, плачте, очI, 

Поки не заснули, 

ГолоснIше, жалбнIше, 

Щоб вIтри почули, 

Щоб понесли буйнесенькI 

За синiэ море

Чорнявому зрадливому 

На лютеэ горе!

[1838, С.-Петербург]