Якби ж я змогла долетіти до Сонця
Й залишити цілими крила кохання…
І стрімко крізь скло і крізь наше віконце,
В котре ми разом задивлялися зрання…
Птахи — то не люди, колись нам казали.
Повірили ми, та й не стали жадати.
Вже й крила у нас відростати не стали,
Ми зовсім забули як це — літати!
Коли огорнувши крилами кохану
Злітаєте разом, аж рвуться легені
Наповнені щастям, і серце у скронях,
І ніжна роса на устах наче перли.