Чому Ти й досi так менi болиш?
Чому кортить торкнутися iзнову,
До вуст Твоiх, хоча б на мить… мовчиш?
Тебе як бачу — вiдбираэ мову.
Навiщо знов всмiхаэшся менi?
Невже Тебе так тiшить випадковiсть,
Цих зустрiчей безглуздих, у душi,
Волiв би я не бачитись, натомiсть.
Та мабуть, насмiхаючись, Боги,
Нас знов i знов штовхають у обiйми,
Ми поза лiжком — лютi вороги,
Коли ми в лiжку — геть забутi вiйни.
Коли ми в двох — iнакше плине час,
А все навколо наче у туманi,
I нам здаэться — це наш другий шанс,
Та ми з Тобою певно у оманi…
Життя тече, немов п’янкий дурман,
Кричу до Тебе, та Ти знов мовчиш,
Хоча минуло стiльки довгих рокiв,
Чому Ти й досi так менi болиш?