Ти все життя чекаєш принца? І що? Ще не зявився? І ти все одно не перестаєш чекати називаючи це оптимізмом… А може це називається зовсім по іншому? Ніколи не замислювалася?
Кожен Новий рік вона очікувала з нетерпінням, і не подарунки її цікавили під ялинкою, а спроба ще раз загадати бажання у бій курантів. Бажання, ну звісно ж про нього. Адже, може саме в цьому році пощастить… І ти віриш… Хоча уже давно потрібно було б відкинути це від себе і ставити інші цілі та реалізовувати інші мрії.
Але як? Прочитані десятки книг, остання навіть допомогла аж на місяць! Вітаю, це перемога, бо раніше тебе вистачало лише на декілька днів. Але ж змогла протягом місяця жити не ним… Отже може колись вийде так жити і все життя?
А поки це не настане, все буде повертатися на свої місця: ти будеш приходити у порожню квартиру, не знімаючи взуття присідати коло дверей і дивитися в темряву. А потім, ти все ж візьмеш себе в руки, завариш чаю з м’ятою. І знову думки будуть заповнювати пустку, але лише до сну. Ти не зможеш відразу заснути. Далі музика, вино і темрява, адже ти уже її не боїшся. Ти повинна була стати сильнішою за неї, бо його уже нема поруч і не обійме він тебе ввечері перед сном і не заснеш ти у його обіймах. Тобі залишилися лише спогади.
Ти постійно повторюєш: «Я сильна, я сильна, я…» і … не допомагає, сльози все одно котячись з обличчя і капають на холодну підлогу. Ти навчилася зігрівати тіло, адже ти завжди мерзнеш. Тебе рятує чай, алкоголь, гаряча ванна. Але ти не навчилася зігрівати душу. Їй холодно… пройшло більше двох років. Раніше, ти рахували дні, тепер уже ні… а навіщо? вести відлік нереалізованим мріям, почуттям та коханню…
Іти звісно можеш йому зателефонувати, нагадати, що ти ж все-таки живеш на тому ж світі що і він. Але тебе стримує… стримує той факт, що тебе колись викинули як кішку, якою набавилися, на холодну вулицю. І розумієш, що в його світі для тебе немає місця… Та й тобі гордість не дозволить. Вона дозволяє лише плакати…
Ти за останній місяць навіть уже почала закохуватися, тобі почали подобатися чоловіки, але місяць закінчився, і настав час спогадів, сліз і вина… І ти знову чекаєш тих декілька днів, коли прочитавши ще одну із мільярдів книжок зможеш на декілька днів, тижнів зрозуміти, що в тобі є щастя і те тепло, якого не вистачає, і кохання точно там же лежить… І не те, щоб ти цього не знала… просто північ, у будинку навпроти потихенько гаснуть вогники залишаючи тебе сам на сам. І думки самі повертаються в минуле…
Ти шукала… ти пробувала… ти втікала в інші країни (і зараз пробуєш), але не вийшло, і ти знайшла тисячу причин щоб відмовитися від пошуків (гордість, лінь, доля) і тобі це вдалося. Але ж завтра настане новий день, і він знову принесе якусь ситуацію, спогад, чи просто погляд, що дасть надію…
Може завтра, ти забудеш про нього, може завтра закохаєшся, а може все буде як завжди, ти прийдеш у пусту квартиру, постоїш біля дверей, не знімаючи плащ витягнеш з холодильника мартіні і будеш думати про нього. А може все ж забудеш його, і в твоєму житті з’явиться людина, яка не залишить часу на минуле і з нею тобі захочеться будувати майбутнє.
Завтра буде новий день, тож побачимо. А поки, добраніч, і нехай присниться щось дуже хороше, і тепле… але не він…