Мене втомили люди. Менi докучило бути заздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй.
Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?
Сон?
Як я чекав х часом!
А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе — люди i там чигали на мене. Вони сплiтали сво iснування з мом в химерну сiтку, намагались налити мо вуха та мо серце тим, чим самi були повнi… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене сво страждання? Сво мерзенство? Мо серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй…
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць.