Кожного разу я думаю, що не влучу.
Мама завжди казала, що я везучий.
Тисячу раз казала, та не навчила,
як захищати жабра, латати крила.
Я пiдiймаю руки, хапаю вiтер.
Що менi з ним робити, куди подiти?
Сонце встромляе лезо межи шпалери
i роздирае ранок, як шмат паперу…
Боже, коли носив ти мене в долонi,
i розглядав прожилки мои на скронi,
чорнi мои зiницi, блакитнi вени,
що ти собi гадав про спадковi гени?
Звiдки ота луска, те пiр’я нащо?